Олег Іваненко: «Я завжди повинен перемагати…»

Олег Іваненко – броварчанин, відомий на всю Україну, після травми, отриманої в юності, змушений пересуватися виключно на інвалідного візку. Однак це не завадило йому стати успішною людиною, активним громадським діячем та рекордсменом.

  • З 2003 року приватний нотаріус Броварського міського нотаріального округу. (Нотаріальною палатою України визнаний кращим нотаріусом 2018 року)
  • З 2001 року голова Всеукраїнської організації людей з інвалідністю “Прагнення”.
  • Брав участь у розробці та ратифікації в Україні конвенції з прав інвалідів
  • Неодноразово виступав на пленарних засіданнях Верховної Ради.
  • Як результат діяльності ГО «Прагнення» реалізовані понад 20 проектів основними з яких: «Безбар’єрна Україна», «Волейбол сидячи», «Захищай своїх», міжнародне авторалі «Каштани Київщини», для автомобілів з ручним керуванням, щорічні регіональні і всеукраїнські змагання для людей з інвалідністю зі спортивної риболовлі, Гран-Прі міжнародного правозахисного фестивалю документальних фільмів «Сходи» та інші.
  • У 2007 році – лауреат Національної премії “Гордість країни” в номінації “Особисті досягнення”.
  • З 2010 року голова об’єднання «Київська обласна асамблея інвалідів».

Особисті досягнення:

  • У 2017 року пішов на безпрецедентний крок – за 35 годин (без сну) проплив і проїхав три етапи триатлону «Айронмен», подолавши в цілому 228 кілометрів. Це досягнення було занесене в Книгу Рекордів України.
  • У 2018 році також потрапив у Книгу рекордів України, подолавши протоку Босфор, пропливши нарівні зі звичайними спортсменами 6,5 км, використовуючи зусилля тільки біцепса однієї руки.
  • Зараз готується до встановлення нового рекорду – перепливання Ла-Маншу (32 км). Він стане першим українцем і першою у світі людиною на візку, яка подолає цю протоку.

«Так, я завжди повинен перемагати. І мушу визнати, що це не просто моє бажання, а принцип мого особистого виживання. Так склалася доля, що я прикутий до візка. І якщо я не буду переможцем, то програш для мене буде трагічним. Україна зараз теж схожа на людину з інвалідністю. Частину її тіла «ампутували», в іншій кровоточить смертельна рана, та й робота всього організму далека від ідеалу. А значить для того, щоб вижити, необхідно обов’язково перемагати – в економіці, в політиці, у війні, в соціальному житті, в побуті… Своїми досягненнями я хочу довести всім, зокрема й те, що якщо я, маючи фізіологічні складнощі, перемагаю, то й Україна зможе перемогти, а значить всі ми станемо Переможцями!»

«Друзі, закликаю вас, прагніть до своєї мети, боріться, правильно обирайте, йдіть за тими лідерами, які здатні зробити вас і нашу Україну Переможцями! Перші десять років після травми мої цілі були складні: самому сісти в коляску, виїхати і рухатися по вулиці, вирішувати побутові питання. А сьогодні я в світовій команді айронменов! І це при тому, що за 23 роки травми я не застебнув жодного ґудзика – на жаль, моторика в пальцях відсутня. Зате я можу організувати все так, щоб все оберталося і працювало інакше. Я постійно проводжу мотиваційні зустрічі, де на прикладі свого життя показую, що навіть я – людина, яка прикута до інвалідного візка, можу бути успішним і перемагати.»

«Мене завжди запитують, хто для мене самого є взірцем? Відповім: Президент США Франклін Делано Рузвельт. Інвалідний візок не завадив йому вивести країну з глибокої економічної кризи, здолати жахливу корупцію і всесильну мафію, стати переможцем у Другій світовій війні і об’єднати американців в єдину велику націю, яка сформувалася з представників різних рас і народів. І зрештою він став єдиним Президентом за всю історію Америки, якого обирали чотири рази. Ось він і є моїм кумиром! Він справжній Переможець!»

«Ще один не менш, а можливо і більш важливий для мене кумир – це мій тато. Він для мене був завжди прикладом честі, порядності і цілеспрямованості. Для нього найголовніше – це сім’я і діти. Батько створював і Реабілітаційний центр як велику родину, де всі готові прийти на допомогу кожному її члену. У найважчі часи для мене і нашої сім’ї він трудився на кількох роботах і при цьому в день по три, а то й чотири рази приїжджати додому, щоб провести зі мною необхідні реабілітаційні процедури. А їх тато підглядав у фахівців (яких в той час в Україні і не було практично), а потім записував (посекундно, покроково) в свою зошит, а після вже сам застосовував до мене. Так що все чого я зміг домогтися в житті, в першу чергу це його заслуга. Крім цього у нього по справжньому «золоті руки». Для нього практично немає нерозв’язних проблем. Папа завжди говорить: «Якщо це хтось вже зміг зробити руками, значить і я зможу». Пам’ятаю, як я вже довго був прикутий до інвалідного візку і тут тато купив машину. До травми я непогано справлявся з авто. Але в тому положенні, в якому мені довелося опинитися це було вже неможливо. Я зізнався, як ночами уві сні бачу як лечу на автомобілі, а прокидаючись розумію, що це мені не під силу. Батько вислухав мою розповідь і пішов. Як потім виявилося, він пішов в гараж і всю ніч щось майстрував, зробив з дрилі міні токарний верстат і щось виточував, вирізав, пиляв… А на ранок наступного дня тато посадив мене в машину, де на рулі вже був пристрій для ручного керуванням. І я поїхав. Це було непередаване відчуття. Я не просто котив по дорозі, а летів над землею… До речі, цей агрегат до сих пір у нас зберігається як реліквія. Так, він був не ідеальний, але для мене він на вагу золота, тому що його зробив мій батько…»

Previous Article
Next Article

З питань реклами та співпраці пишіть нам на пошту: uainworldcom@gmail.com
Новини з життя діаспори надсилайте з позначкою «ДІАСПОРА» в назві листа!